Генерала Ватутіна убито за намагання координувати дії з Шухевиичем

У Києві особливо пробивали на сльозу та ненависть до УПА біля пам’ятника командувачеві І Українського фронту Миколі Ватутіну, якого вважають чи не найбільшою жертвою повстанців. Помер він, до речі, саме 15 квітня, а його мати втратила третього сина на тій війні.

Довго стверджувалося, що генерал армії Микола Ватутін був смертельно поранений бійцями УПА. Однак після поранення він помер через 45 днів. Свідок поранення Миколи Ватутіна, член Воєнної ради І Українського фронту генерал-майор Костянтин Крайнюков, свідчить, що 29 лютого 1944 року вони з Ватутіним їхали зі штабу 13-ї армії в Рівному в штаб 60-ї армії у Славуту. Помітивши путівець, що відгалужувався від битого шляху, Ватутін наказав скоротити дорогу.

«Минули одне село, друге. Навколо – ні душі. Раптом почули стрільбу. Машина з охороною, що в’їхала на околицю села Милятин, почала задкувати. Порученець командувача, полковник Семиков вигукнув: «Там бандерівська засідка! Бандити обстріляли машину і наступають!»

– Всі до бою! –скомандував Ватутін і першим ліг у солдатську лаву.

Спалахнув легковий автомобіль командувача, загорівся другий. Організована відсіч остудила бандитів. Я порадив Миколі Федоровичу взяти портфель з оперативними документами і під прикриттям автоматників вийти з бою. Він же наказав винести документи фіцерові штабу, дав йому для супроводу автоматника.

Бій тривав. Під час перестрілки генерал армії М. Ватутін був тяжко поранений. (Зауважте! Не смертельно, а тяжко – М. Ц.). Ми поклали його в машину, що уціліла. Під обстрілом відкритий «газик» трохи проїхав й зупинився, і ми понесли Миколу Федоровича на руках. Раптом назустріч нам виїхали сани з парою коней. Нашвидку перев’язавши рану, ми вирушили у напрямку Рівненського шосе». В одній з хат знайшли військового лікаря, він надав Миколі Ватутіну допомогу. Після того командувача доставили у Рівне в госпіталь, де його прооперували.

Героїзовану розповідь члена Воєнради притлумлює довідка заступника «СМЕРШ» І Українського фронту генерал-майора Белянова: «Біля 19.00 кортеж з чотирьох машин, де були Ватутін, член Воєнради Крайнюков, 10 штабних офіцерів і кілька бійців охорони, під’їхав до околиці Милятина. У селищі було чути стрільбу. Машини потрапили під обстріл повстанців, які взяли наших у кліщі. Ватутін одержав кулю, яка роздробила кістку у верхній частині правого стегна. Водій машини члена воєнради фронту Крайнюкова Моноселідзе злякався і рвонув з поля бою. Бійці охорони Царьов і Кочетков посадили стікаючого кров’ю генерала у «додж», але авто, трохи від’їхавши, перекинулось. «Вілліс», яким далі везли Ватутіна, загруз. У селі знайшли сани і на них довезли пораненого в госпіталь № 506 13-ї армії».

Як стверджував на допиті командир групи УПА Федір Воробець («Верещака»), напад на командувача Першим Українським фронтом відбувся у районі дій сотні «Деркача». Це зробили боївки СБ сіл Михальківці і Сіянці Острозького району. В операції брало участь до 27 бійців. Версію розповів і старшина УПА Євген Басюк («Чорноморець»): у бій з охороною М. Ватутіна вступив карний відділ польової жандармерії (близько 30 бійців) під командуванням «Приймака» (Трояна). Коли з’явились машини командувача фронту і його почту, повстанці якраз розвантажували захоплений у червоноармійців обоз. Вогонь по машинах Ватутіна відкрили спонтанно, без підготовки чи влаштування засідки.

Отже, поранення Ватутін зазнав випадково, через халатність охорони та управління контррозвідки «Смерш». І було воно не смертельним. Смерть Ватутіна, швидше всього, стала результатом закулісної інтриги. Адже ще 1 березня 1944 року стан здоров’я Ватутіна був задовільний. І лікарі пропонували протягом трьох діб його не чіпати, а потім евакуювати літаком у Москву. Але командувача фронтом у Москву не відправили, навіть до Києва його доставляли санітарним поїздом! Хтось був зацікавлений, аби Ватутін не потрапив до Москви або рана справді не загрожувала життю генерала армії.

Микита Хрущов у своїх спогадах цитує головного хірурга Червоної Армії Бурденка, який оглядав Ватутіна у Києві: «Його рана не небезпечна, ми його, очевидно, зможемо поставити на ноги». Але через 33 дні у бюлетені, який підписали відомі діячі медицини Шамов, Гуревич, Іщенко і Василенко, з’явились тривожні ноти. Температура Ватутіна піднялась до 39,9. Незважаючи на інтенсивне лікування, стан залишався важким – загноєння, гангрена.

Знову М. Хрущов: «Лікарі вважали, що треба застосувати пеніцилін, але вони могли тоді це зробити, як мені розповідали, тільки зі згоди Сталіна. А Сталін був проти. Мотив: пеніцилін – не радянський, а американський, і Сталін вважав, що він може бути зараженим». Баєчка для простачків. Справа не в американському пеніциліні, а в забороні лікувати Ватутіна під виглядом… турботи про його життя.

5 квітня о 14.00 Ватутіну високо ампутували ногу. Він кидався в лихоманці, вимагав блокнота і намагався написати телеграму, звертався до Сталіна з проханням врятувати його. Звернення 43-літнього Ватутіна до Сталіна (а не до лікарів) з таким проханням свідчить, що головним у питанні життя і смерті генерала був не медичний аспект.

Сталіну було за що списати Ватутіна. Його нишпорки, як і до війни, перевіряли навіть найвідданіших командирів. Офіцер з особливих доручень Юрій Коваленко переказував деякі сповіді Ватутіна.

«Я від нього дізнався, що він ніякий не росіянин Ватутін, а українець Ватутя з Курщини, що його батька розкуркулили. Коли він вступив до Полтавської піхотної школи, то один з викладачів йому рекомендував: якщо хочеш мати велике військове майбутнє, то слід стати росіянином Ватутіним, і відмовитись від українця Ватуті. Він це зробив, і то йому допомагало просуватися військовими сходами, стало головною умовою при призначенні командувачем І Українського фронту, адже маршал Жуков був проти, щоб його очолював українець».

«Своєю відвертістю Ватутін ошелешив мене у Київському госпіталі 6 листопада 1943 року. Під час наступу куля мені перебила кістки гомілки. Ватутін привіз мені офіцерський орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня, прикріпив до піжами, побажав швидше одужувати, бо є важливе секретне завдання. Я весь напружився. Ватутін каже:

– Надо перейти линию фронта на Житомирщине и попасть в штаб Шухевича на Ровенщине. Это командир УПА.

– Але ж повстанцями на західній Україні командує Бандера.

– Какой там Бандера?!. – відрізав Ватутін, – Он гражданский человек, где-то в Европе прячется. А Шухевич – военный генерал уровня Манштейна. У него не сброд бандитов, как нам говорят, а высокоорганизованная дисциплинированная армия. Если до сих пор я играл партию с Манштейном, то теперь придется играть еще и партию с Шухевичем. Я как украинец с украинцем, как генерал с генералом хочу с ним встретиться и поговорить.

– Миколо Федоровичу, а про що ви будете з ним розмовляти?

– Зачем нам воевать друг против друга, проливать кровь? У меня три миллиона солдат и офицеров, у него в десять раз менше – наверное столько, сколько мы в Днепре потопили. Но из трех миллионов у меня половина украинцев. Пусть он мои войска пропустит в Польшу. Но если об этом узнает первый или второй, то и с Хруща, и с меня генеральские погоны снимут вместе с головой…»

Попри те, що звання Героя Радянського Союзу за визволення Києва було присвоєно понад тисячі солдатів і офіцерів, сам командувач фронту такої нагороди не удостоївся. Видно, Сталін запідозрив у Ватутінові пам’ять роду, український сентимент.

Після смерті Ватутіна командувачем І Українського фронту призначено маршала Жукова, який зневажав українців. З його приходом з посади звільнили командувача 60-ї армії, українця генерал-полковника Івана Черняховського, нібито у зв’язку з призначенням командувачем ІІІ Білоруського фронту. 38-літній Черняховський теж загинув у лютому 1945 року в Східній Пруссії внаслідок неузгоджених дій оточення – ситуація, схожа з усуненням Ватутіна.