Шевченко: замість канонізації – звільнити від трьох «І»

Гідне шанування Тараса Шевченка, на моє переконання, полягає не в канонізуванні його, а навпаки у звільненні геніального митця від трьох «І». Маю на увазі деідолізацію, деідеалізацію, деідеологізацію. Адже подання життя і образу Шевченка як ідеального чоловіка, зведення його образу і значення доробку до ідолопоклонства, а також розтягування по ідеологічних комірках зовсім не додає прихильників Кобзаря.

Багато хто каже: «Шевченко такий же поет як мільйон інших, то не треба його зводити в культ».

Справді, якщо культ нав’язують, то природна реакція в людини – ігнорування. Не дивно, що занадто багато школярів і студентів, та й взагалі громадян, не люблять Шевченка. Та й навряд чи співці єлеїв на його адресу вдумливо читали його твори. Тому й «канонізація» у їхньому виконанні нещира, неприваблива.

Що й казати, читати поезію – як і писати, потрібен талант. Безталання вважає всіх «звичайними» поетами, не вирізняючи ні геніальних, ні висококваліфікованих, ні низькопробних, ні графоманів. Любити чи не любити Тараса Шевченка – особиста справа кожного, але слід погодитися, що талановитий народ наш розпізнав у ньому не просто поета, а героя нації. Розпізнав у один з періодів свого національного піднесення, і це навело інтелігенцію та власті до перебільшення Тарасової ролі в нашому становленні. Образ «вилизується», все, що якось кинуло тінь на «чистий і світлий» лик, замовчується чи переписується.

За радянської України було два Т. Г. Шевченки. Офіційний, щороку чествуваний, і заборонений – до його пам’ятника приносили квіти 22 травня, ризикуючи студентським квитком, видами на майбутнє. З настанням незалежності обидва Шевченки злилися в казеному одноманітті й масовому висаджуванні на постаменти замість Леніна.

Та ні, не такий, як мільйони інших…Близький мільйонам інших – це так. Народність і простота – ось найхарактерніші ознаки всього, що створив Тарас Шевченко. У інших народів таку славу віддали Пушкіну(росіяни), Міцкевичу(поляки), Янкові Купалі (білорусів). Ці люди мали власне та неповторне бачення світу.

Кожна освічена людина з ліричним укладом психіки може писати вірші, не гірші за Шевченка або не гірше за нього малювати. Але віднайти у собі таке бачення світу – ні. Навіть тепер, коли добування інформації устократ легше та швидше – через бібліотеки, ЗМІ й Інтернет. А тоді ж 95 відсотків українського селянства не вміло читати й писати. Освічені ж бачать у багатьох творах Тараса Григоровича, скажімо, символізм, який по-різному трактується під різні історичні періоди.

Тарас Шевченко не був обділений життям, не карався гострою нуждою. Лише за написання одного портрета Шевченко брав із замовника суму, що дорівнювала місячному окладу статського радника. І його відомий тулуб та шапка далеко не овечі – вони були пошиті Тарасові Григоровичу на замовлення петербурзькими модельєрами з лисячих шкур. Адже талановитий і доволі плодовитий художник картин написав більше, ніж поем. Хоча Карло Брюлов, який організував викуп Т.Г.Шевченка з кріпацтва,дуже шкодував, що поетичні вправи суттєво відкарнали від Шевченка як від художника.

Таки неосяжна особистість, цей наш Шевченко. Спроби пояснити, як він зумів стільки осягнути і передати у різних формах – картина, графіка, поетичне слово – раз по раз наводять на характерництво. Не дивно, що й Олесь Бузина зі своїм комплексом мало вартості не знайшовся ні на що інше, як енергетичний вампіризм Шевченка, вурдалацтво.

Так, стільки енергії віддавати, то відкілясь її треба було і брати. Та нема сумніву, що віддавав він більше, ніж поглинав. Звертали увагу на його фото, автопортрети, його портрети, виконані іншим живописцями. Пробували порівняти з теперішніми 45 – 47-літніми чоловіками? Я не ризикну повторювати за Бузиною, що Шевченко цвіте і пахне на висмоктаній у когось енергії…

Хоча по життю Шевченко був дуже вродливою людиною, подобався жінкам і, ніде правди діти любив їх не тільки на палітрі своє творчості, але й фізично. Лише чомусь так склалось у його житті, що душевні контакти мав завжди з жінками заміжніми.

Тарас Шевченко був дуже екстравертованою і непосидючою людиною, перебуваючи в центрі уваги будь-якої компанії. Жоден культурний раут у Петербурзі не обходився без нього – культурного, дотепного і не скупого «світського лева». І його любили серед петербурзького бомонду, хоча Тарас сипав українською мовою, не соромлячись свого коріння, а захмелівши, співав українські пісні. Між іншим, алкоголь йому допомагав у плані відкритості, але алкоголіком Шевченко ніколи не був.

На скільки майстерно володів Шевченко музичними інструментами, бандурою, кобзою? Мабуть, тюркомовні народи своїх видатних поетів теж називають акинами без огляду на те, співали вони чи були німими. Кобзарем Шевченко став, бо була традиція – називати збірки поезій назвами музичних інструментів чи музикантів, що на них грали.

Історичні особи залишаються для нас тими, якими ми погоджуємося нести їх у собі. Мандрівні кобзарі, лякаючи людей своїм каліцтвом чи нужденністю, притягували до себе незалежністю, мудрістю. Можливо, Тарас Шевченко тому й залишався до смерті неодруженим, хоч мав доволі романів і захоплень, що страшно було юнкам і молодицям стояти поряд і– жити.